Козлов Сергій Вікторович

  з відзнакою закінчив КДПУ ім. В.Винниченка, магістр фізичної культури та спорту.

 

Чому сумні у мене очі?

Чому сьогодні став сліпим?

Більмо в очах будує зодчий,

Уста німі цілують дим.

Чиясь зневіра топить душу,

Чиясь любов затопче гам,

Моя ж рука не зірве тишу,

Не віднесе натхнення вам.

Із кожним днем слабіють ноги,

Через поріг не вийдуть в світ,

Мої думки  - мої стороги –

Сумних казок осінній цвіт.

Лише кліше моє чудове

Зітхне на білім полотні,

Знайти себе, знайти те нове

Й віддати білій стороні.

 

Коханій.

Пуста рука,

В очах не те,

Думки самі,

Без тебе вже.

Тебе нема,

І не було,

Була не та –

Лиш самота.

Не думать так –

Зцілити ніч,

Торкнути стан,

І впасти ниць.

...та знову біль

І самота,

Без ніжних слів,

Без “я твоя ”.

 

Подих любові.

Не відгадана, та вже звідана,

Не свята вона, та омріяна.

Бавить думкою, сяє сполохом,

Зве до вічності, кида мороком.

Наче тінь ясна світом бавиться,

То любов свята в серці крається.

Зарясніє день, вже в думках вона,

Прийде ніч сумна, на губах сама.

Кожна крапелька

вічним подихом,

Все тримається

неба подвигом .

***

 

Сонні очі мамині – то небесна врода,

Сонні очі ранішні – ангела турбота.

Цілував я в святості ту небесну даль,

Не зітерти з пам’яті ніжності вуаль.

Хай пробачать в радості і у смутку дня,

Сонні очі мамині, там біля вікна.

Зі сльозою кану я в лету у віки,

Не забуду тільки я мамині зірки.

 

***

Мамо.

Літо спочиває,

Гріють зірки радо,

Та сумує серце,

Де ти мамо, мамо?

Хочеться обняти

Руки роботящі,

Та поцілувати

Твої очі вдячні.

 

Породили думи

Суми та в дороги

Не пущу ніколи

Мамині тривоги.

Скільки раз казав я

Та не знали ради

Ці слова натхнення,

Сльози для розради.

 

Десь ти спочиваєш

Рідна моя мамо,

Ти пробач, ти знаєш? –

Мила і кохано,

Ти єдина в світі,

Ти прекрасна й чиста,

Твої очі сяють

Вогнем променистим.

Пілігрим.

Оцвітає краса як бурштиновий цвіт,

Як вдова восени,

Як зима на весні.

Загули переміни на розі вітрів,

Вчорашніх все снів,

Минулих тих днів.

Я туди не боюсь, я лякаюсь одвіт,

Чи знайду там тебе,

Чи забуду себе?

Все дивлюсь у вікно, там небес далечінь –

За снігами сніги,

Та за горами ти!

 

Ангел, що запалює душі.

Пристрасть – породження тиші,

Я бачив її уві сні,

То ангел запалював душі –

З’явився й мені на весні.

Засяяло сонце щасливо

Даруючи щедро пісні,

Наблизилось небо, о диво!..

У всесвіту очі твої.

 

Не знайти того у вишніх,

Не побачити у снах,

Запитати чи в колишніх,

Ніжних, шовкових літах?

Перебрав усе довкола,

Віднайшов один одвіт,

Повторити тільки мова

Неспроможна дивний цвіт.

Як вуста шукають Бога

Поцілунками в сліпу,

Так і я кажу довкола,

Що тебе люблю, люблю.

***

Терпкий полон.

Моя відрада злетіла в осінь:

За хмари й дощ, за небокрай,

Все ніби добре, та серце крає,

Судомить душу сон-вуаль.

Самотність сиза зламала радість,

Зронила сполохи журба,

Спалила день, відняла святість

Моя печаль – німа біда.

 

***