Автобіографія

    Моєю малою Батьківщиною є і назавжди залишиться село Покровка Компаніївського району. В ньому мені випало народитися і стати старшим серед дітей, хоча я був уже не першою дитиною у моїх батьків.

    Мої батьки (нині покійні), нехай земля їм буде пухом, побралися, коли йшла війна, а знайомі вони були ще до війни, коли навчалися в агрономічному технікумі.

    Батькові довелося сповна пізнати всієї гіркоти воєнного часу: воював, потрапив у полон, знову воював. А вже після полону, як і всі інші, мав або стати героєм, або померти за Батьківщину. Та сталося трохи по іншому: скоро повернувся тяжко поранений і без однієї руки. Коли батько повертався і входив у село, всі кинулися його зустрічати. Кажуть, я теж біг позаду всіх і вигукував:

-   Дядя Коля прийшов!

На той час я мав уже один повний прожитий мною рік, а попереду – ціле життя. А запис у моєму свідоцтві про народження свідчив, що народився я 15 лютого 1944 року.

    Батько – Микола Сергійович та мати – Антоніна Олександрівна – весь час працювали в місцевому колгоспі і виховували нас, п’ятьох дітей. Батько теж писав вірші.

    Дитячі та шкільні роки довго тягнуться, та скоро проходять.

Тож і не зогледівся, як промайнули перші чотири роки навчання у Покровській початковій школі та залишилася за плечима Софіївська десятирічка.

    Далі розпочинався мій офіційний трудовий стаж. А розпочинав я його на ниві культури, після того, як у 1961році закінчив технічне училище та відслужив три роки строкової служби в Радянській Армії.

Маючи спеціальність кіномеханіка першої категорії, працював на різних посадах в районній дирекції кіномережі.

    Далі життєва дорога знову привела до війська, якому віддав більше двадцяти років. Мав справу з радіоапаратурою та різною технікою. Звільнився в запас у званні прапорщика з посади старшини в 1990 році.

    Одружений, маю двох дочок та онука. Саме вони і є моїми першими слухачами, читачами та критиками...

    Перші вірші почав почав надсилати до друку десь із 2000року, спочатку в Компаніївську районну газету «Степовий край», а потім в інші обласні видання. Першого ж вірша мені захотілося написати ще коли навчався у другому класі. Та між тим бажанням і початком активної творчості – ціле життя...

    Писання віршів я вважав найскладнішою із усіх справ, за які брався в житті, тому не поспішав починати свій творчий шлях, коли працював, пропагував у районці кінофільми.

    Пишу про те, що мені близьке й дороге: родина, батьківщина, краса рідного краю, краса кохання. Не оминаю інших тем. Деякі мої вірші задумані, як пісні і вже один із останніх моїх творів, написаний до 70-ліття Кіровоградщини, поклав на музику композитор П.Гарбар. Я – член літературної студії «Вершники» при районній газеті «Степовий край», зрідка відвідую «Євшан». Беру участь у проведенні зустрічей із вчителями та учнями району та на виробництві. Учасник різноманітних літературних конкурсів.

 

 Молитва за Україну 

Господу Богу помолимось!

Хресне знамення кладем.

Легким спокусам не скоримось.

Волю свою збережем.

 

Всі поклянемось у вірності.

Правда за нами стоїть,

Віри і Божої милості –

Всім на багато століть.

 

Отче наш мудрий і праведний,

Миру і спокою дай.

Всіх відведи, кому завидно,

Лиха усі відвертай.

 

За Україну помолимось –

Дочки ми всі та сини.

Ми від свого не відмовимось:

- Боже, Вкраїну храни!

                             

 

      Гімн Україні 

Великий час Великої Держави, -

Творець усіх прийдешніх поколінь,

Повернемо Вкраїні честь і славу,

Маленьку мить і всього часу тлінь.

 

Хоча й бувають часом сумовиті

Твої пісні, та, рідний краю мій,

Душа твоя вся піснею зігріта

Нехай живе в мені, а я у ній.

 

Великий час Великої Родини, -

Я мов би став на батьківський поріг,

Для тебе, молодої України,

Віддам свої всі сили, що зберіг.

 

Нам злагодою випало кріпити

Здобуте все і волі Божий дар,

Щоби до ніг Вкраїни возложити –

Як Божеє знамення на вівтар.

                                  

 

      Воля

 «Не вір поводиреві тому,

що зраджує собі самому...»

 

Йшла Воля із віків далеких,

Дорогою, що їй мостили.

Могили ковиловим степом

Й мечами воїни хрестили.

 

А вже дорогою тією

(Якби ж то наперед все знати!)

 До правди тяжкої своєї

 Прийдеться довший путь долати.

 

Чи є у світі ще країна,

Де кожен правду свою має,

Де мова – пісня солов’їна ,

Та з неї радості немає?

 

Премудрості писань священних,

Як спромоглись ми, так і вчили.

Гріхи малі і непрощенні

Поводирям своїм простили.

 

Історію живу ще, нашу,

Вони у бік свій повернули,

Свою «заварюючи кашу»,

Про честь і совість геть забули.

 

Мов з чужини злетілись круки,

Хоча й своїх завжди доволі

До булави всі тягнуть руки:

Вже Воля гірше від неволі

 

А нам, слухняним і нужденним,

Вже треба в кожного спитати

З поводирів отих нікчемних:

- Хто вас навчав, хто Ваша мати?

 

Чи за наукою тією

По закордонах гнались, гнулись,

А потім з правдою своєю

До України повернулись

 

Ми ж опустились до руїни…

Чи так себе не поважали,

Що холуї і холуїни

Своє лице нам показали?

 

Та Воля правдою прозріє

До України молодої,

Нам українцям все ж навіє

Любов Праматері Святої.

 

Усім, хто віри однієї,

Слід йти вперед і не звертати,

Бо правди, кожному своєї,

Вікам не сила вже тримати!

                                  

 

Пані Україно 

Пані Україно –

Ми тебе чекали.

Ти прийшла, ти з нами

Всі тебе пізнали.

 

Пані Україно –

Це твоя удача.

З радості співаю,

З радості і плачу.

 

Пані Україно –

Нам це не здалося.

Ти жива, ти вільна,

У вінку з колосся.

 

Пані Україно –

Ми усі з тобою.

Приведи удачу

Слідом за собою.

 

Пані Україно –

Всі ми твої діти.

А ті, що не вдома,

Шлють тобі привіти.

 

Пані Україно –

Хрещена дитина,

Наша неповторна

Вільна і єдина.

 

Червона калина

І дівоча врода

Символ України

І мого народу.

 

Пані Україно –

Скажемо не раз

Ми ішли до тебе –

Ти ішла до нас.

                    

 

  Співай, Україно! 

Співай, Україно, співай,

Про славу Великого Роду!

Себе і свій рід прославляй,

Якому нема переводу.

 

Співай, Україно, співай,

Про степ світанковий, широкий,

Себе і свій край прославляй,

Тарасові кручі високі.

 

Співай, Україно, співай,

Про матір у радості й горі.

Себе у піснях прославляй,

Рушник вишиваний на долю.

 

Співай, Україно, співай,

Про шлях наш Чумацький і Волю.

Себе на віки прославляй

І небо над нами, і зорі.

 

Співай, Україно, співай,

Про радості і перемоги.

Співай, Україно, співай,

Бо пісня – велика підмога.

                              

 

 Усмішка Джоконди 

Та усмішка твоя не лукава

Мить тому вже злетіла із губ.

У тобі її майже немає

Мов ніхто вже для тебе не люб.

 

Вся усмішка твоя то - інтрига,

А інтрига як ліки на зуб.

Стільки скресло сердечної криги,

Скільки стане у світі ще згуб.

 

Мов жива і немов би все чуєш

І слова, і сердець перестук.

Твоя усмішка досі чарує,

А кохання не знає розлук.

 

Хто навчив тебе так чарувати

Чи поет, чи художник був там?

Хто примусив тебе дарувати

Ту усмішку йому і вікам.

                         

  

  Страдіварі 

Старий маестро грає,

Тремтить його рука.

Того він ще не знає,

Що скрипка – золота.

 

Всі струни – рідні сестри,

Смичок рука веде.

Таких майстрів-маестро –

Немає вже ніде.

*

Тій скрипочці єдиній

Життя він присвятив.

Її, немов дитину,

Господь благословив.

 

Вже більшого не треба,

Талантом світ обняв.

Господь, що мав для тебе,

Усе тобі й віддав.

*

З тобою всю пізнали

Ми долі гіркоту.

Не зразу всі признали

Творіння простоту.

 

Вони всього лиш люди.

За скрипку золоту

Пробачимо й забудем

Людську їх сліпоту...

 

 

Покохав зимою 

Знов зима холодна

Снігом все покрила,

А мене до тебе

Та й приворожила.

Місяць в яснім небі

Світить та не гріє,

Я спішу до тебе

Тільки звечоріє.

 

Покохав зимою

Стан гнучкий і брови,

А в очах сніжинки

Різнокольорові.

А зима-зимою,

Холодно та й годі,

Бо зима – не літо,

Кажуть у народі.

 

Як прийду до тебе

Та погляну в очі,

То не треба літа

І весни не хочу.

Так не гріють навіть

Валянки і шуби,

Як слова кохання

Та гарячі губи.

 

Ми – щасливих двоє,

Що нам сніговії.

І ревниві зорі опускають вії.

Як зійшлися знову,

Серце битись хоче,

А великий місяць

Закриває очі.

 

Тільки звечоріє,

Зірочки в чеканні,

Падають і мліють

З вечора до рання –

Свідки несміливі

Нашого кохання.

 

 

Калино моя 

Пізня осінь давно вже спочила.

Знов лишилась калина сама.

Ту калину-червону дівчину,

Білим снігом покрила зима.

 

І від неї вже нікуди дітись,

Так раптово настала вона.

Чи зуміє тебе хто зігріти?

В те давно вже не віриш сама.

 

Чи в любистку тебе не купали,

Чи твоя нещаслива зоря?

Як усі ти кохання пізнала,

В тому й гріх твій, калино моя.

 

Червоніє під снігом калина.

Не дружина вона, не вдова.

Сумувати немає причини,

А радіти – ще більше нема.

 

Білий сніг – то твоя одежина,

Хто зігріє тебе отаку?

Хто калину візьме за дружину,

Чи знайдеться такий на віку?

 

Хто протопче до тебе стежину,

Приголубить калину терпку?

Не візьме тебе той за дружину,

Хто не знає в калині смаку.

  

 

 Многіє Літа, Кіровограде! 

Ти славен був і славен є

Валами Єлисаветграда.

Хай славиться ім`я твоє,

Чарівний наш Кіровограде!

Твої наймення – два крила

Людською славою покриті,

Тобі їх доля вже дала,

Їх не забути, не змінити.

 

Приспів: Все далі видніша віків сивина

         І манить сильніш від хмільного вина.

         Наповнити чаші велить нам обряд.

         За молодість нашу – за Кіровоград.

 

Всі знані люди і творці

Твій неповторний Лик творили,

Святі Праматері-Отці

Тебе у світ благословили.

Інгулу води голубі,

Тебе єднають берегами,

Знайди нам силу у собі

І поєднай усіх серцями.

 

Приспів.