Я, Савицька (Шеремет) Надія Артемівна, народилася 8 жовтня 1948 року  на Житомирщині. Перші роки мого дитинства пройшли на хуторі Степок, що поблизу села Гордіївка тодішнього Дзержинського району, серед хлібних нив та квітучих садків.

До першого класу я пішла у 1955-му році в Гордіївську семирічну школу, а у 1956-му році наша сім’я переїхала на Дніпропетровщину в місто Жовті Води.  У 1966-му році я з золотою медаллю закінчила Жовтоводську середню школу №1 ім. О.С.Пушкіна. Мої шкільні роки були наповнені світлом, кожен день приносив щось нове.

Взагалі дитинство згадується мені в якомусь дивовижно-неповторному ореолі. Нас в тата з мамою було четверо – три доньки та найменшенький син. Тато працював на будівництві, а мама займалася нами та домашнім господарством. Жили дуже скромно, навіть бідно, але в оселі завжди панували тепло та доброзичливість. Мама гарно співала, знала багато пісень і нас навчила любити пісню. Мама з татом  багато розповідали нам про своє дитинство, родину, односельців, про звичаї та минуле. З дитинства ми запам’ятали , що людина повинна жити праведно – це заповіт моїх мами й тата.

 Ніколи не забувається мені поїздка до Артеку, куди я була направлена після сьомого класу делегатом на другий Всесоюзний зліт піонерів… В школі я написала свій перший вірш, присвячений Т.Г.Шевченко.

Після школи я навчалася у Криворізькому гірничо-рудному інституті  на маркшейдерсько-шахтобудівельному  факультеті, який закінчила з відзнакою. Вчитися мені було легко і вчилася я з великим задоволенням. Я вже знала, як заробляти на хліб, бо мала два роки трудового стажу.

 Студентське життя минуло швидко, і в 1973-му році ми з чоловіком за направленням поїхали працювати на мідні шахти Джезказгану, що біля Караганди, в місця колишнього

Степлагу. У нас вже підростала донечка, а в Казахстані народився синочок. Працювали за фахом. Робота була пов’язана з шахтою. То були теж щасливі і незабутні роки.

У 1985-му році ми повернулися в Україну, бо тягнуло на рідну землю, до мами з татом, до рідні. Оселилися ми в гірничому селищі Смолине, що в Маловисківському районі на Кіровоградщині, де і продовжили свою трудову діяльність на шахті.

 Потім знову була робота в Казахстані.  У 2009 р. остаточно повернулись в Україну.

За цей час спілкувалась з українською діаспорою, писала і співала. Видала дві збірки віршів у Кіровограді. Перші пісні на мої вірші написав композитор Павло Гарбар. У 2007 р. мене прийняли до обласного літоб’єднання «Степ». З 2006 р. підтримую творчі зв’язки  з літературно-мистецьким  клубом  «Євшан»,  є  співавторкою   євшанівського  альманаху «Зоря материнства».

 

Євшан-полин 

В дорогу збираючи сина,

За звичаєм мама йому,

Мов рідного поля частину,

Поклала пучок полину.

 

–        Як скрушно прийдеться, мій рідний,

Це зіллячко в руки візьмеш,

Згадається рідна домівка

Та гіркий  відчується  щем.

 

Він буде солодшим від меду,

Духмянішим цвіту садка.

Одна Батьківщина у  тебе, –

Буває солодка й гірка…

 

Приспів: Де б не був, синочку,

                Пам’ятай цю стежку, –

                Бо по ній з подвір’я

                У життя ідуть…

                На чужих дорогах

                Буде оберегом

                Полинове зілля,

                Що євшаном звуть.

 

 

Молитва

 – Боже мій, у цей нелегкий час

Я для себе не прошу нічого!

На вустах молитвенні слова –

За дітей – з молитвою до Бога.

 

Руки я здіймаю до небес,

Щоб від лиха землю захистити.

За гріхи лиш не карай дітей –

Ти ж всесильний, Боже, й милостивий.

 

Їхні душі чисті і святі,

Сонцю й світу так вони радіють!

Зрощені в любові й доброті

Іншим болю й зла не заподіють.

 

До розп’яття припадаю я,

Славлю у віках Отця і Сина

І святого Духа благодать…

Щастя дітям дай і Україні!

 

 

    Музика весни

Я почула музику весни…

Вдосвіта, коли земля ще спала,

За вікном заграв скрипаль мотив,

А йому пташина підспівала…

 

Це лунала музика весни…

Небокрай зорею засвітився

І тим світлом сонечко збудив,

Сяйвом кришталевим засвітився…

 

Просто неба грав мені скрипаль,

Ту мелодію розносив вітер…

Може, це фантазія моя:

Кожен вірить в те, в що хоче вірить…

 

 

***

Вмиють личенько вранішні роси,

Легкий сум непомітно пройде.

У поля, де духмяні покоси,

Знов стежинка мене приведе.

 

Польовою царівною стану,

Волошковий віночок сплету,

Серед квітів і трав заблукаю,

У колиску шовкову впаду…

 

Заколишуть мене теплі хвилі:

Зелен-море хвилює траву.

Наді мною хмарки легкокрилі,

Ніби човники морем пливуть…

 

Скільки часу пролине – не знаю:

Ціла вічність, хвилина одна…

Знаю тільки – милішого краю

Від землі Батьківщини – нема.

 

Збережи цю красу, Боже милий,

Хай продовжиться літа тепло,

Дай же щастячком людям нажитись,

Щоб завжди воно з нами було…

 

 

 *** 

Позолотою жовтня

Природа гаптує берізки

І малиновим світлом

Запалює листя осик,

Над землею пливуть

Павутинки минулого літа,

А в повітрі бринить

Журавлів відлітаючих крик.

 

Так – віками, інакше ж

І бути не може в цю пору:

Зажурились вербички,

Бо листя – ось-ось облетить.

Лиш веселка востаннє

До неба знялася дугою

Та й сховалась в хмарки,

Кольори переливши в блакить…

 

 Намалюю вітер

Намалюю  вітер

 з синіми очима,

В кучериках з листя

 золотих дібров,

А на плечах лози

 молодих вербичок,

Що прогнулись в танці

 низько над ставком.

 

Намалюю вітер, –

ти його побачиш,

В кришталевих краплях

ниточок дощу,

І веселу пісню

 в хвилях водограю,

Що співає вітер,

                       зможеш ти почуть.

 

Намалюю вітер

: він кружляє полем,

В небо до хмаринок

 вихорем зліта,

І в його обіймах

молоді тополі

Щось шепочуть тихо,

 як мої літа.

 

 

       Покрова

                                 Підступає осінь

 до зими.

                                  Холоди – ранкові

й вечорові.

                                  З півночі повіяли

вітри –

         Стелить листя по траві

 Покрова.

       

        Першим снігом землю

накрива,

        Воду – льодом, дівчину –

віночком.

       Вечорниць і сватань

йде пора:

       Квітнуть щастям рушники

 дівочі…

 

                     

Поклич мене

А ти свої всі

 сумніви облиш:

Прислухайсь – чуєш

  журавлиний клич?

Хмарки несуть

 оте журливе «кру»

За вирієм

 в далеку чужину…

 

Я знала –

тепле літечко мине,

В осінній гай

  покликав ти мене.

Підем з тобою –

 нащо зволікать?

Не всі пташки

  у теплий край летять…

 

Лиш перелітні –

 доля в них така,

Там дім в них є,

  земля ж чужа – гірка.

Розтанув в небі

журавлиний клич…

А ти мене –

у весноньку поклич…