Ніколаєвська Світлана Віталіївна народилася 8 вересня 1988 року в місті Кіровограді. Нині – студентка 3-го курсу факультету філології та журналістики КДПУ ім. Володимира Винниченка.

            Дружить зі словом з 8-ми років: писала новорічні сценарії у школі, вірші українською та російською мовами. Захоплюється музикою та спортом. Бере активну участь у діяльності літературних творчих об’єднань: «Парус», літстудії «Обрій» та літературного клубу «Ліра», філософсько-дискусійного клубу «Еверест».

            Друкувалася у збірці студентських  поезій  КДПУ  ім.. Володимира  Винниченка  «Що  вмістилося  у  слові»,  в  часописі  «Благовіст».

            Брала участь у фестивалях та конкурсах  «Повір  в  себе» та  «Крила  надії». Вірші

Світлани Ніколаєвської  звучали в радіопередачах  обласного радіо «Молодіжний мікрофон» та  «Вечірні зустрічі».

 

Горнись до мене, рідний краю…

***

Мій рідний край, моя оселя –

Твій спів в душі завжди звучить.

Так запашна, ясна, весела

Тополя-доля шелестить.

Ти наче пісня журавлина,

Правічна сонячна земля.

Тебе ніколи не покину,

Завжди з тобою буду я.

Для мене ти – зоря натхнення,

Що надає мені снаги..

І ти горнись завжди до мене

І в сонце ясне, і в сніги.

 

***

Молюся за тебе, Вкраїно,

В яскравих твоїх кольорах!

Для мене ти в світі єдина

В барвінках ясних і житах.

Я горда, що я українка.

Я маю пишатися тим,

Що я не якась там чужинка.

Тут вільно я зможу рости!

Моя Україна для мене –

То гідність і гордість синів.

Ненавиджу коло вогненне

Облуди, образи, брехні.

І вірю, що ти озвешся

До славних джерел доброти.

І гордо до світу всміхнешся,

Розквітнеш, змужнієш…Цвіти!

 

***

Жар сонця зимового неба,

Даруєш ти справжні дива!

Тепло твоє людям так треба.

Ця істина вічно жива.

 

Вогонь той розпалює душі –

Освітлює всіх, звеселя.

Добром всіх зігріє, зворушить,

Щоб квітла, родила земля.

Щоб вільні від смутку і горя

Не йшли ми назустріч брехні.

Мов хвилі бурхливого моря

Говоримо голосно: «Ні!»

На обрії жевріють зримо

Зачатки новітніх ідей.

В душі визріватимуть рими,

В танок ноги просяться – Гей!

Жар сонця, спаси і помилуй

Вкраїну від зла ворогів.

Щоб ми розібратись зуміли,

Як жити на зламі віків!

 

***

Я дивлюсь в твої очі – і бачу в них сум

В них  багаття тепла і стривожених дум.

Важко бачити біль цей і важко мовчати.

Але варто тобі лише слово сказати –

Зрозумію я все і до тебе прийду,

Мов та зірка вечірня, на небі зійду.

 

 ***

«Чом ви браття нерозумні

Відцурались мови?..

Чом вас не картає сумнів?

Чом забули Слово?»

«Нам на горло наступали.

Пісню в нас забрали…

Пам’ятати рідну мову

Нам забороняли…»

Та хіба ж зупиниш пісню?

Пісня, мов ті крила…

І хоч як в тенетах тісно,

А вона ж злетіла!

Мій Тарасе,! Душе щира,

Дивишся ти з неба.

В тебе чиста гарна мова –

Нам таку і треба.

Не гнівайся, любий Батьку,

Що забули Слово.

Твоя пісня не загине –

Лунатиме знову!

Схаменуться твої діти

В Шевченковім краї.

Свою мову захистити –

На те право мають!