Білоненко Марія Іларіонівна народилася 14 жовтня 1943 року в селі Лозуватці Компаніївського району. Закінчила  Кіровоградський  будівельний  технікум,  потім

Одеський  будівельний  інститут. Працювала  за  фахом. Публікується  в обласній пресі, в альманасі «Зоря материнства». Живе в Кіровограді.

***

Земле моя зореносна,

Рідне село на Інгулі,

Хата і сад медоносний

Час, що лічили зозулі,

 

Хочу я з вами згадати

Ночі і дні ті тривожні,

Села палаючі, хати

Чорні, безверхі, порожні.

 

Земле, згадай, як боролись

Ті, що за тебе вмирали.

Як догорів стиглий колос,

Ниви вогнем як палали…

 

Тут не діждалася сина

Мати старенька весною

Тут виростала дитина,

Батька не знала. Війною,

 

Земле, ти нас зустрічала

В перші хвилини на світі.

Земле, твій крик і мовчання

Ранами в долях відбиті.

                                  

***

Народилась я в тім сорок третім,

Як ти, земле,  купалась в огні.

Без оружна в лахмітті подертім

Не корилась фашистській броні.

 

Я, не знаючи батька, зростала

На плечах приінгульських степів.

Не з книжок я про лихо взнавала,

Не від диких осінніх вітрів,

 

Що періщили в вікна розбійно,

Вовком вили вночі на даху,

Крокви голі хватали в обійми,

Бо солому в годину лиху

 

Ми спалили. Стогнали від болю,

Низько кланялись, земле, тобі

За гнилий колосок, за скоринку з водою,

За суху  дровиняку – вербі.

 

Я малою не вірила мамі,

Що в майбутньому хліб буде в нас.

Голод, смерть, не залічені рани

Дарувало дитинство в той час…

 

*** 

А-а-а-а-а-а –

Та й понад степами.

Там гуляла воля

З буйними вітрами.

 

З буйними вітрами –

Понад берегами

Бродить наша воля

Босими ногами.

 

Босими ногами

По стерні колючій

Воля безталанна

Прямує до кручі.

 

Прямує до кручі

В сиру домовину

Лиша біль пекучий

Тобі, Україно.

 

Тобі, Україно,

На довгі століття

Лиша біль пекучий

І внукам, і дітям.

 

І внукам, і дітям…

Богдане, Богдане,

Твоя необачність

Виллється сльозами.

 

Виллється сльозами

Ще й кривавим потом,

А за Соловками

Ще й колючим дротом.

 

Ще й колючим дротом

Та й понад степами

Знов гуляє воля

З буйними вітрами,

 

З буйними вітрами

Понад берегами,

Воля ж наша воля,

Залишайся з нами!

 

Нічна зміна 

Ніч пряде веретенами з мороку

Дивні прядива чорних кудель.

Владно, тихо, заходячи здалеку

Вперто рветься до людських осель.

 

Позіхати прийде втома заспана

І не злізе до ранку з плечей.

Та в бадьорості будуть, як заспіви

Апетити гарячих печей.

 

Оріон буде зуби нам скалити,

Перелічить вагони і час,

А Венера в цнотливому спалаху

Завітає світанком до нас.

 

***

Стою розхристана на вітрі,

Здійнявши руки догори.

Шепчу забутії молитви

Вустами, повними жури.

 

Стою, молюсь тобі, Ярило.

Наш древній батечку, прости,

Що ми усім  слов’янським  миром

Чужі заносили хвости.

 

В краях далеких іудеї

Смішним молилися богам

Ми ж ради хижої ідеї

Своїх зганьбили. Горе нам

 

Послала в гніві грізна доля,

А ми ж, як люті відгомін,

Втоптали в землю славу, волю

Синцями зігнутих колін.

 

Молю, прошу, тебе, Ярило!

Дітей з колін хоч підведи,

Розправ заплутані вітрила

Спаси нас, отче, від біди!

 

***

Сміялась хата теплим хлібом

І пирогом, і рушником,

А житній сніп, що звався дідух,

З кутка лякав своїм вінком.

 

На комині повисла стеля,

В маленьку шибку б’ється ніч…

Доки готується вечеря,

Ми животами грієм піч.

 

 

 Пори року 

Зустрілися якось ми в сірім буденні,

У душу заглянули очі зелені.

 

Яскравим багаттям калина палала,

І я світанковими очі назвала.

 

Грайливо поскрипував сніг під ногами,

Зі мною ти грався палкими словами.

 

Струмками побігла весна до Інгулу,

Мене попросив ти, щоб все я забула.

 

Уже у минулому літо гаряче,

Дивлюсь тобі в очі в чеканні терплячім.

 

І гірко в очах світанкових читаю:

«Хіба ж ти не бачиш, я іншу кохаю!»

 

*** 

Говорив ти про море, про широкі простори,

Про рожеві вітрила на весняних вітрах.

А я бачила море голубе  й неозоре

У твоїх променистих,  світанкових очах.

 

Ніби хвиля Інгула, та пора промайнула

І живемо тепер ми у різних краях

Але берег Інгула, де дитинство минуло,

Пам’ятаю, як море в світанкових очах.

 

*** 

Заглядають соняхи у вікна,

Ніби достеменно мають знати,

На якій полиці у макітрі

Взимку їм олією стояти.

 

*** 

Серпень спеку загнуздав

Та й повів купати в став.

 

*** 

Плакав серпень в кінці літа:

 – Я ж не встиг скосити жито,

Прогуляв з громами,

Попаде від мами!

 

 ***

Село і дитинство, і школа…

Там дні, наче пісня, текли.

Там вітер і верби довкола

Дарунками щастя були.

 

Там міст нас чекав над Інгулом.

А час у майбутнє тікав.

Нас вабила дійсність. Минулим

Тоді з нас ніхто не зітхав…